Сучасний клімат із його звичними полярними снігами значно відрізняється від спекотної «теплиці» часів динозаврів. Нове дослідження міжнародної групи вчених доводить, що вирішальну роль у цьому глобальному похолоданні відіграла радикальна зміна хімічного складу Світового океану, яка розпочалася 66 мільйонів років тому.
Дослідники простежили геологічну історію кайнозойської ери та виявили вражаючий факт – рівень кальцію у морській воді за цей період скоротився більш ніж удвічі. Цей процес став справжнім тригером для кліматичної перебудови. Виявляється, коли концентрація кальцію була високою, океани просто не могли ефективно утримувати вуглець, що є основою парникових газів.
«У добу динозаврів насичений кальцієм океан гірше зберігав вуглець, який є основним елементом таких парникових газів як вуглекислий газ та метан», – пояснює провідний автор роботи доктор Девід Еванс.
Зі зниженням рівня кальцію вода почала інтенсивніше поглинати вуглекислий газ із атмосфери, що зрештою і запустило масштабну реакцію похолодання.
Механізм кліматичного зламу: від тектонічних плит до мікроскопічних мушель
Професор Яїр Розенталь зазначає, що корінь змін крився у сповільненні спредингу морського дна. Цей тектонічний процес формування нової земної кори під водою почав гальмувати, через що приплив свіжого кальцію з глибоких надр у воду різко зменшився. Проте хімічний дефіцит був лише початком, адже основну роботу виконали морські організми. Брак звичної сировини змусив одноклітинних мешканців океану адаптуватися, що підтверджує аналіз скам’янілих мушель:
- через уповільнення руху плит у морську воду потрапляло значно менше кальцію з кори;
- мікроскопічні істоти почали масово використовувати вуглець як альтернативний будівельний матеріал для скелетів;
- парниковий газ із атмосфери консервувався в океані замість того, щоб повертатися назад у повітря.
Ці особливості фізіології крихітних істот за мільйони років позбавили планету надлишку вуглекислого газу. Проте динамічними залишаються не лише клімат чи океан, а й саме серце нашої планети. Нещодавні дані свідчать, що внутрішнє ядро Землі може бути значно м’якшим, ніж вважалося. За екстремального тиску атоми вуглецю вільно мігрують у кристалічній решітці заліза, переводячи сплав у суперіонний стан і змінюючи наші уявлення про внутрішню структуру світу.
